Учасники лекцій та тренінгів на тему свободи мирних зібрань зазвичай хочуть чути від правозахисників прості відповіді навіть на складні питання. Тобто відповіді в форматі «так/ні».
Давайте спробуємо це зробити на прикладі перекриття автомобільних доріг в Україні:
– Чи мають право протестувальники перекривати автомобільні дороги?
– Так.
– Чи мають право правоохоронці припиняти такі перекриття та затримувати протестувальників?
– Так.
– Чи існує універсальний метод перекриття доріг без перешкод з боку правоохоронців?
– Ні.
Тож замість чіткого алгоритму дій в цій темі доведеться задовольнитися лише порадами, які не гарантують результат стовідсотково.
Наприклад, правозахисники радять узгоджувати з поліцією питання перекриття автомобільних доріг та залізничних переїздів. Або хоча б попередньо радитися з юристами й правозахисниками, щоб такі перекриття не трактувалися правоохоронними органами як адміністративні чи кримінальні правопорушення. Частина перша статті 127 Кодексу про адміністративні правопорушення встановлює санкцію у формі штрафів за «непокору пішоходів сигналам регулювання дорожнього руху, перехід ними проїзної частини у невстановлених місцях або безпосередньо перед транспортними засобами, що наближаються, невиконання інших правил дорожнього руху». А частина перша статті 279 Кримінального кодексу передбачає вже більший штраф, або виправні роботи, арешт чи обмеження волі на відчутний строк за «блокування транспортних комунікацій шляхом влаштування перешкод, відключення енергопостачання чи іншим способом, який порушував нормальну роботу транспорту або створював небезпеку для життя людей, або настання інших тяжких наслідків».
Правозахисники також радять завчасно повідомити владу в письмовій формі про намір провести мирне зібрання на транспортних шляхах. В українських реаліях таке повідомлення саме по собі не гарантує співпрацю з боку правоохоронних органів. Але якщо поліція застосує вищезгадані 127-му чи 279-ту статті, то доказ факту повідомлення може допомогти протестувальникам виграти в судах.
Зробити таке перекриття безперешкодним з боку правоохоронців може особисте спілкування з очільником поліції відповідного населеного пункту. Або ж велика кількість учасників протесту.
Влада ставиться до такої форми протестів більш сприятливо, якщо перекриття анонсується як дійсно тимчасове, а не, наприклад, безстрокове. І якщо триває впродовж годин, а не днів.
Загалом перекриття транспортних шляхів на знак протесту – це загальносвітове явище. Такі перекриття бувають навіть в країнах, де законодавство регулює це питання чіткіше чи/та жорсткіше, ніж в Україні. І скрізь це явище сприймається болісно як водіями та пасажирами, так і владою, яка змушена оперативно переорієнтовувати рух транспорту на інші дороги. Не солодко при цьому і доведеним до відчаю протестувальникам, які намагаються звернути увагу решти суспільства на свої проблеми.
Проте кожна країна – це великий гуртожиток, де час від часу кожен чимось невдоволений. А в Україні автомобільні дороги, залізничні переїзди та навіть злітно-посадкові смуги аеродромів належать не лише водіям та пасажирам відповідного транспорту, але й пішим подорожнім.
Право на свободу мирних зібрань з боку піших в таких випадках дійсно конфліктує з правом на реалізацію свободи пересування з боку «кінних». Проте ані національне законодавство, ані ратифіковані Україною міжнародні договори про права людини не визначають більш чи менш пріоритетні права людини. Тобто «кінні» не важливіші за піших, а піші не важливіші за «кінних».
Конституція України гарантує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи, а також що в Україні не може бути привілеїв чи обмежень за різними ознаками (ч. 1 і ч. 2 ст. 24). В Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що жодне з її положень не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції (ст. 17, Заборона зловживання правами). А за умов відсутності правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, єдиним органом влади, який у відповідності з визначеними Конституцією підставами має право обмежувати мирне зібрання, є суд. Причому серед підстав для обмеження права на свободу зібрань Конституція не передбачає будь-яке перешкоджання дорожньому або залізничному руху (ч. 2 ст. 39).
В Керівництві з прав людини і забезпечення правопорядку під час публічних зібрань Бюро з демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ сказано:
«…багато зібрань певною мірою порушують звичний плин повсякденного життя і діяльності інших людей; вони можуть займати дороги і проїзди, а також перешкоджати руху транспорту і пішоходів та роботі місцевого бізнесу. До таких порушень, викликаних реалізацією людьми своїх основних свобод, слід ставитися з певною толерантністю. Слід визнати, що громадські місця так само служать для проведення зібрань, як і для інших видів діяльності, і тому необхідно сприяти реалізації права на мирні зібрання.»
В Керівних принципах Бюро з демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ та Венеціанської комісії Ради Європи зі свободи мирних зібрань сказано:
«Ці Керівні принципи застосовні до зібрань, що проводяться в публічних місцях (в перелік яких включаємо, але не обмежуємось громадськими парками, площами, вулицями, дорогами, алеями, тротуарами і пішохідними доріжками), на використання яких є рівне право у кожної людини. Зокрема, держава має завжди сприяти проведенню публічних зібрань в кращому для їх організаторів публічному місці, яке є зазвичай доступним для загалу. Учасники зібрань мають такі ж права на користування публічним простором впродовж розумного періоду часу, як і будь-хто інший. Більш того, публічний протест, як і свобода зібрань в цілому, повинні розглядатися як однаково легітимна підстава для використання публічного простору в порівнянні з більш рутинними підставами для цього (наприклад, для торгівлі чи руху пішоходів та транспортних засобів)» (§ 19 і 20).
Зі справ Європейського суду з прав людини «Балчик проти Туреччини» та «Ашугян проти Вірменії»:
«Будь-яка демонстрація в публічному місці може призвести до певного порушення звичайного плину життя, в тому числі до порушення руху, і в тих випадках, коли демонстранти не беруть участі в актах насильства, важливо, щоб органи влади демонстрували певний рівень терпимості по відношенню до мирних зібрань, щоб свобода зібрань, гарантована статтею 11 Європейської конвенції з прав людини, не втратила свого сенсу.»
Зі звіту Управління спеціального доповідача з питань свободи слова Міжамериканської комісії з прав людини 2008 року:
«Природно, що страйки, блокування доріг, займання суспільного простору і навіть заворушення, які можуть виникнути в ході громадських протестів, можуть викликати роздратування і навіть призвести до шкоди, якій необхідно запобігти і яку необхідно усунути. Проте, непропорційні обмеження протесту, особливо щодо груп, які не мають іншого способу для публічного висловлення своєї думки, є серйозною загрозою для права на свободу вираження поглядів. Тому Управління спеціального доповідача стурбоване наявністю положень кримінального законодавства, які перетворюють на кримінальний злочин просту участь в протесті, блокуванні доріг (в будь-який час і будь-якого штибу) або актів непокори, які в дійсності самі по собі не мають негативного впливу на такі інтереси інших осіб, що охороняються законом, як життя або свобода.»
Наприкінці 2015 року в Законі «Про дорожній рух» з’явилась норма, яка надала поліції повноваження «погоджувати» «подані у встановленому порядку» пропозиції стосовно маршрутів організованого руху громадян і місць їх збору, а також «погоджувати» пропозиції стосовно «порядку проведення» масових заходів, які можуть створити перешкоди дорожньому руху (п. 5 ч. 1 ст. 52-3). Норма виглядає сумнівною з точки зору конституційності. Термін «погодження», як відомо, часто вживається у значенні процедури отримання згоди, дозволу. Проте слід підкреслити, що заразом в законодавстві України не з’явився обов’язок отримувати погодження/дозвіл у поліції на проведення мирних зібрань на автомобільних дорогах.
З додаткових матеріалів до книги «Магія вуличного протесту» Михайла Лебедя.