Стрічка

Про суди

post-image

Єдиним органом влади, який в рамках «звичайного» правового режиму має право обмежувати  мирні зібрання, є суд (ч. 2 ст. 39 Конституції). Звертатися до відповідних окружних адміністративних судів із позовними заявами про заборону чи інше обмеження права на свободу зібрань (щодо місця, часу проведення, тощо) мають право органи виконавчої влади та місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 280 Кодексу адміністративного судочинства).

Обмеження щодо реалізації свободи зібрань може встановлюватися лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 39 Конституції). Поняття національної безпеки, громадської безпеки та порядку визначені в Законі «Про національну безпеку України». Тлумачення понять «національна безпека», «громадський порядок» та «громадська безпека» також містяться у Сіракузьких принципах тлумачення обмежень і відступів від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, схвалених економічною та соціальною радою Організації Об’єднаних Націй у 1985 році, на які часом посилаються суди адміністративної юрисдикції України.

За певних умов учасники адміністративної справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Порядок реалізації цього права описаний в статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд має задовольнити вимоги позивача в разі, якщо визнає, що проведення зібрання може створити саме реальну, а не надуману, небезпеку (ч. 9 ст. 280 Кодексу адміністративного судочинства). Позивачі зобов’язані обґрунтовувати необхідність обмеження свободи зібрань у демократичному суспільстві та пропорційність запропонованих у позовах способів обмеження (ч. 7 ст. 280 Кодексу адміністративного судочинства).

ПРИКЛАД: За інформацією Державної судової адміністрації, найбільше суди задовольняли позовні заяви про обмеження свободи мирних зібрань при президентстві Віктора Януковича (пік у 2012 році – задоволено 349 таких позови). Мітинги заборонялись на підставі неконституційних нормативно-правових актів, через такі надумані причини як відсутність сил в поліції для захисту їх учасників,  можливе «розповсюдження неправдивих відомостей» про владу, загрозу «моральним засадам», «небезпечний для впливу на психіку людей» спосіб критики влади, можливу пожежу через те, що учасники можуть захотіти розпалити багаття під час заходу, та інші екзотичні причини. Після Революції Гідності судових заборон мирно збиратися щороку майже немає або зовсім немає. Проте заходи на ЛГБТКІ+ тематики все ж були мішенями для неправосудних заборон судів у 2015 році в Одесі та у 2016 році у Львові.

Згідно з Конституцією України, права і свободи людини та громадянина мають захищатися судом (ч. 1 ст. 55 Конституції). Суд як орган державної влади (ч. 1 ст. 6 Конституції) зобов’язаний діяти лише на підставах, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції). Якщо орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування у своїй позовній заяві, наприклад, посилається на нормативно-правовий акт, який суперечить Конституції України, то суд має не застосовувати такий акт, а має застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії (ч. 4 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства).

Незаконними та неправосудними є так звані автоматичні судові заборони будь-кому мирно збиратися: суд зобов’язаний залишити без руху позовну заяву з позовними вимогами щодо невизначеного та необмеженого кола суб’єктів (ч. 5 ст. 160, ч. 3 ст. 280 Кодексу адміністративного судочинства), а рішення суду має стосуватися лише конкретних фізичних чи юридичних осіб (ч. 5 ст. 246 Кодексу адміністративного судочинства). 

Комунальні служби та посадові особи органів місцевого самоврядування, посадові особи місцевих державних адміністрацій та військово-цивільних адміністрацій, працівники та військовослужбовці Національної гвардії України чи учасники громадських формувань допомоги поліції, військовослужбовці Збройних Сил України, а також представники українських спецслужб та інших органів влади за умов «звичайного» правового режиму  не мають права здійснювати примусове виконання рішень судів про обмеження свободи зібрань та не можуть у будь-якій якості залучатися до такого виконання. Примусове виконання рішень судів про обмеження свободи зібрань включно з використанням наметів можуть здійснювати лише державні виконавці органів державної виконавчої служби, визначені Законом «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». «За необхідності» державний виконавець може залучати поліцію для проведення дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду (ч. 2 ст. 14, п. 15 ч. 3, ч. 4 ст. 18 Закону «Про виконавче провадження»). Проте таке залучення поліції має здійснюватися лише в рамках вживання заходів для забезпечення публічної безпеки та порядку під час примусового виконання судового рішення, та спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю державного виконавця (п. 27 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію»). Приватні виконавці не мають права здійснювати примусове виконання рішень про обмеження свободи зібрань (п. 5 ч. 2 ст. 5 Закону «Про виконавче провадження»). Умисне невиконання рішення суду про обмеження свободи мирних зібрань може бути кваліфіковане як кримінальне правопорушення (ст. 382 ККУ).

Після Революції Гідності суди майже не забороняють мирні зібрання. Проте доволі часто учасники мирних зібрань потрапляють в суд, якщо їх звинувачують у вчиненні різних адміністративних правопорушень. Зазвичай це дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП), злісна непокора законному розпорядженню або вимозі поліцейського (ст. 185 КУпАП) та порушення «порядку організації і проведення» мирних зібрань (ст. 185-1 КУпАП). Під час пандемії хвороби COVID-19 популярною є застосування статті про порушення правил щодо карантину (ст. 44-3 КУпАП). Кожне таке обвинувачення потребує юридичної стратегії захисту, яка має формуватися в контексті кожного конкретного випадку.

Декілька слів потрібно сказати і про Конституційний Суд України, в повноваження якого входить вирішення питань про відповідність Конституції законів України та інших правових актів Верховної Ради, актів президента та Кабінету Міністрів, а також здійснювати офіційне тлумачення Конституції (ч. 1 ст. 147, п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції). Конституційний Суд з його повноваженнями – найвпливовіший інструмент для виправлення законодавства та зміни правової реальності. Зокрема, у своєму Рішенні № 6-рп/2016 він визнав неконституційним дозвільний порядок проведення зібрань з Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» та скасував десятиденний «дедлайн» для отримання у влади дозволу на проведення релігійних зібрань. В цьому ж рішенні він визнав неконституційним, чим остаточно «поховав», Указ Президії ВР СРСР 1998 року про порядок організації і проведення зібрань, до якого раніше активно апелювала влада вже незалежної України, щоб завадити громадським протестам.

І ще трохи про роль Європейського Суду з прав людини — міжнародного  судового  органу,  юрисдикція  якого  поширюється  на  Україну після  ратифікації Конвенцію про  захист  прав  людини і основоположних  свобод (ч. 1 ст. 9 Конституції). Рішення Європейського суду є джерелом права в Україні, є обов’язковими для виконання Україною, українські суди мають враховувати практику Євросуду у своїх рішеннях, а міністерства та інші центральні органи виконавчої влади – забезпечувати у рамках відомчого підпорядкування систематичний контроль за додержанням відповідності адміністративної практики практиці Євросуду (ст. 46 Конвенції, ст. 2, ст. 17, ч. 5 ст. 19 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства, ч. 2 ст. 8 і ч. 5 ст. 9 КПК). Поліція у своїй діяльності зобов’язана керуватися принципом верховенства права також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (ст. 6 Закону «Про Національну поліцію»). Рішення Європейського суду також може бути підставою для застосування дисциплінарного стягнення до судді (ч. 12 ст. 109 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Коротше, завдяки цій міжнародній інституції ми маємо, так би мовити, напівпрецедентне право в Україні. А найвідоміші рішення Європейського суду стосовно свободи мирних зібрань – у справах «Вєренцов проти України» та «Шмушкович проти України» – дійсно позитивно вплинули на практику судів та правоохоронців.

З додаткових матеріалів до книги «Магія вуличного протесту» Михайла Лебедя.

Маєш круту ідею?

    Повідомлення отримали
    Ми прочитаємо його і одразу вам відповімо :)